Куточок плаксонімів
Posts with tag життя польске
Nocne myśli
В моїй голові так багато думок, що час їм надати якоїсь форми. Інакше я просто з'їду з глузду.
Думки заважають мені спати. Насолоджуватись життям. Псують не тільки настрій, але й показують життя у постійно сірих та темних тонах. Нічого не буде добре, як ти смієш радіти/жити/думати інакше, коли в твоїй країні війна. Ти втекла й тепер на щабель нижче, ще й називаєш себе українкою, а до того взагалі толерувала російське, та й як можеш щось говорити на тему війни, не переживши жодного "прильоту".
Ця токсична жижа щоденно роз'їдає мої мізки, не даючи навіть написати щось тут (люди під вибухами сидять, а ти в безпечній Польщі щось будеш писати, давай ще напиши, як ти радієш/страждаєш) або піти до спеціаліста (ну давай, розкажи психологу чи психотерапевту, що знаходиться в Україні про свої проблеми, смішна). І тут коло так би мовити замкнулося.
Znowu brak nastroju
Завтра мені 28. Другий рік святкуватиму без партнера, й хтозна, скільки їх таких ще попереду… З планів хіба що за тортом сходити та насолоджуватися трьома вихідними. В принципі все.
Мама йде в другу зміну, приятелі - на виставку Ван Гога. Після повідомлення про день народження та необхідність бути з малим запала тиша. Здається, що дрібниця, але неприємно якось. В суботу один з них на дні народження, тому грати теж не будемо. В принципі я й не чекала, за ці пів року ми грали в НРІ чотири чи п'ять разів. Принаймні в неділю точно граємо онлайн з моїми котиками. Дуже без них сумую…

На роботі все складно й просто одночасно. Складно в розрізі взаємин з колегами (не вмію в ці ваші соціальні ігри, хоч ти лусни), тільки здається, що починаю розуміти та розбиратись у взаєминах — хтось перевзувається, вилізають якісь "темні сторони" й оце все, за що ненавиджу колективи. А просто в тому, що є принаймні якась "база", яку необхідно виконувати. З дня в день те саме, але це дає якесь відчуття стабільності.
З новин: я працюю. На касі в пекарні, як й хотіла. В тій, в якій хотіла.
Чи складно? Однозначно. Дуже багато часу йде на це все, мінус спина, мінус можливість займатись чимсь іншим вдома, мінус купа вихідних, але це принаймні не завод.
Повторюю це кожен раз, поки що працює.
А от зі спиною треба щось робити. Після роботи відвалюється, посиджу - відвалюється, але тут на прийом я потраплю в кращому випаду через рік, навіть якщо піду до лікаря.
Ból zrozumienia utraty
Є всі шанси, що я залишилась без партнера. П'ять з половиною років стосунків горять останні пів року, чи тліють… Чи що вони там роблять я не знаю.
Навіть не можу слова зібрати до купи. Просто фонове відчуття, що я просто заміна торби, яку тягнути важко, а викинути не хочеться. Зрозуміло, що це тільки в моїй голові та й всіма можливостями буду шукати тому підтвердження.
Наприклад, те, що він так і не перепросив, що в черговий раз обрав пограти з друзями, а не подзвонити мені. Те, що вів діалог піздос як, двічі кидав трубку та вимкнув мобільний. Те, що зайшов в телеграм, після того, як кинула посилання на психологів, але навіть не зайшов в листування. Те, що не відповів, коли я вирішила переступити себе та передзвонити.
Для нього такі речі нічого не значать, для мене вони значать все. Він не почує цього та буде вважати, що то дурня, а я — розуміти, що мої почуття знецінюють.
У мене немає інструментів, як спонукати його дзвонити мені частіше та спілкуватись, у нього — бажання того робити.
І все це можливо відбувається тільки в моїй голові, а він все це бачить абсолютно інакше. Але у мене немає змогли донести свої думки. Останні пів року я не впізнаю свої стосунки та з кожним днем стає все гірше. І краще, судячи з усього, вже не буде.
Krótko o tym, co obchodzi
Часами мені тяжко спілкуватись з мамою, адже більшість тем стосується або роботи, або акцій в магазинах, або це просто перебільшено довгі діалоги на тему їжі.
Взагалі мені здається, що останнім часом їжею ми намагаємось компенсувати купу всього: замість отримання дофаміну від прогулянок, поїздок чи нового досвіду ми витрачаємо купу ресурсів на їжу. Що з тим робити чисто теоретично уявляю, але коли це стосується якоїсь практичної сторони, то тут у мене виростають лапки. Бо в мене й самої немає жодного бажання десь виходити, кудись йти, збиратись…
Складно жити разом з батьками. До того ж з якими є колосальна різниця в поглядах, зацікавленостях й… не знаю, ментальностях?
Здається, час знову починати разом дивитись серіальчик.
Czy znajdzie się coś gorszego? Oczywiście
Вітайте вчергове безробітну людину. Це вже третя моя робота в Польщі. Якщо робити для себе певний топ, то вийде щось схоже на:
3. Bonprix
Абсолютне собаче лайно, де ти маєш мати швидкість грьобаного автомата, щоб робити план. Текучка там неймовірна, а сама робота до блювоти одноманітна.
Протрималась місяць й радісно дізналась, що не подовжують умову.
2. Compin Polska
Завод, де працюю зараз. Непогане, немає мінімальних норм конкретно на моєму робочому місці. Та й сама робота не надто складна та не така монотонна, як складання ганчірок на Бонпрікс.
Але йобаний графік. Я прийшла на дві зміни 5\2 по 8 годин. Ідеальний варіант для мене. Буквально за тиждень чи щось біля того змінили на три зміни по 8 годин 5\2. Додалась нічна зміна, що виносило мене з життя, з відносно адекватного морального стану та зі спілкування з малим. З початку року вони вирішили зробити ще гірше: 12 годин, 3\3. Три зміни в день (6:00-18:00), три вихідних, три в нічну (18:00-6:00) й три вихідних.
Три нічні підряд по 12 годин я просто не вивозила ніяк. Ще й малий часто сам вдома сидіти мав, бо мама теж працює по змінах.
Зате umowa o prace.
1. Z pieca rodem
Пекарня-кондитерська, де працювала на касі вже через тиждень після евакуації в Польщу. Щоправда, працювати в суботу не те щоб мене надто тішило, але всього 8 годин, максимально немонотонна робота й можливість пожувати якісь смаколики.
З мінусів - umowa zlecenia, що означає жодних виплат за лікарняні та неможливість брати оплачувані вихідні.

Тепер буду шукати нові варіанти та поповнювати свій перелік робіт, які спробувала. Досвід такий досвід.
Wyniki roku
Щорічне підбиття висновків року ще не викликало в мені хвилю суму. Рік нового досвіду. Переглянула, що писала тогоріч, хрюкнула від сміху на фразі "Було важко, місцями дуже важко", що ти тепер скажеш, Карл?
Найчастіше в підсумках я робила щось типу номінацій, але робити це з 2022 це здається мені якоюсь дивиною. Бо ж єдина номінація, яка приходить в голову стосується всього року і цензурних слів там немає.

Цей рік був надто коротким і безконечно довгим одночасно.

Січень, повний подорожей, настольних рольових і крутих моментів з друзями. Мій перший реальний крок до сценаристики, робота над мультиком, якому не судилось вийти. Зараз це сприймається під іншим кутом: відкладений січневий перехід на українську, співпраця з росіянами, пошук «хароших узьких» та інфантильність.

Лютий, найтривожніший місяць в моєму житті. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням я нормально не їла і не спала, а 24 прокинулась о другій ночі робити записи в "тривожний щоденник". Наскільки символічно, що заснути я змогла близько половини п'ятої ранку? Страшнішого часу в моєму житті ще не було.

Березень — Грудень, ніби один довгий місяць. Нескінченний місяць почуття провини, болі, невизначеності та розлуки. Місяць, що відібрав у мене себе.
Хотілося б написати, що це всього-на-всього новий етап, новий досвід, бо ж я знаю людей, яким їх вибір дався в десятки разів болючішим… Саме це кричать голоси в моїй голові. Сподіваюсь принаймні наступного року навчитись заглушати внутрішнє знецінення.
To tylko mój pułap
Вже й не пам'ятаю, коли тема майбутнього чи власної кар'єри не викликала внутрішньої тривоги й розпачу. Є люди, що мають круту роботу і живуть максимально комфортне життя у фінансовій стабільності. Є ті, хто не бачить себе не на робочій спеціальності і їм цілком комфортно в тому.
А є ті, хто розуміє, що практично за 30 років життя так і не почав з себе щось представляти, але й не витримує фізичної праці. До цих останніх відношусь і я.
Не стала спеціалісткою ні в чому, не вмію працювати руками, морально не витримую більш як 8 годин праці на добу. Принцеса, яка так і не знайшла свого місця. Та й навряд зробить це, бо в цій країні достатньо своїх "принцес", тож доведеться тинятись від заводу до магазину.
Ніби всрала кращу половину свого життя й так не витягла з нього нічого корисного, окрім схильності до саморефлексії, тривожності та депресивності. Прекрасна компанія до другої половини життя.
Не хочу думати, що буде далі, бо очевидно одне: краще далі вже не буде.
07.12?
Ранкова ненависть до всього - то вже власне щоденної рутини. Знову повернулась в цей стан. Зате тепер мені відомий його рецепт: фізична втома плюс шестигодинний сон, після якого відчуваєш всю несправедливість цього світу на собі. А, ще завузьке взуття, бо гарні чоботи в цьому світі не мають належати квадратноногим (я та сама невдаха, що має однакову довжину і обхват), тож страждаємо.
To nie jest na zawsze
Виявляється, запорука непоганого настрою перед роботою - двотижневий лікарняний із повноцінним 8-10 годинним сном, часом для відпочинку і самотерапії та серіал Венздей. Останнє звучить дивно, та не питайте.
Насправді це скоріше нагадування собі майбутній, що відчуття це назавжди тільки в голові. Головне добре висипатися та вірити в ЗСУ, бо війна не може тривати нескінченно довго. Страшно виловлювати в голові цифри на кшталт 8 років, 10 років тощо, але це знову повертає до істини. Все у тебе в голові.
Цього тижня працюватиму з коліжанками, яких терпіти не можу. Це теж не на завжди, тож варто видихати і відповідати їм спокійно. Думка "а якщо звільнять" не допомагає зібратись купки, тож плювати. Не остання робота в Лодзі.
Odległa przyszłość
Часами починаю думати, що в мене біполярний розлад чи просто якась дивна вдача. От сьогодні мене ніби хитало на гойдалках від розпачу і небажання кудись виходити або щось робити аж до активності та впевненості у власних силах (хоч зараз виходь на роботу і став на місце тих двох...). Навіть майбутнє перестало здаватись таким темним, непролазним та лячним.
І що далі? А далі мене знову хитне до розпачу і впевненості вже у власній нікчемності, неспроможності та відсутності майбутнього в цілому.
Ось такі "веселі" гойдалки.
Як затриматись принаймні десь посередині? Не знаю. Пробую писати принаймні власні думки. Найсмішніше те, що такий спосіб я обирала декілька разів, коли була в дупі та потребувала… не порятунку, назвемо це допомогою. Так, потребувала допомоги. А потім ті щоденники зникали. Саммер (ще той, 10 років тому), тейсті, що теж видалився повністю.
Залишились лише окремі спогади, що можуть бути далекими від реальності. Можливо і цю сторінку очікує та сама участь. Через декілька років її видалять, а події залишаться далекими спогадами…
І знаєте що? Я буду тому безмежно щасливою.
Rok po roku. Dzień w dzień.
Найстрашнішим у моєму житті зараз здається кляте відчуття, що це назавжди. Ця ненависна робота на заводі, життя з мамою в малюсінькій квартирці, шумний поляк з однаковими жартами та фразами кожної суботи у нас вдома. Стагнація. Відсутність творчої наснаги та впевненості у стабільності завтрашнього дня. Якесь особисте пекло в голові (бо ж пам'ятаємо: все, що відбувається — в голові), хоча її саму в тому впевнити ніби неможливо.

Добре, беремо той рік, те саме третє грудня. Я готувалась до гри, неймовірно нервувала і була радісно-схильована, бо вперше ми мали зібратись саме таким складом. Працювала на улюбленій роботі, через місяць почну писати сценарій до мультика, якому так і не судилось вийти. Була разом з партнером і переймалась скоріше через кредити та самореалізацію.

Все змінюється. Кожен рік дивишся назад і думаєш Тоді я й подумати не могла, що опинюсь на цій точці. Та, здається, моя найкраща точка залишилась в колишньому житті. Разом з мріями, вірою в перспективне майбутнє і щасливий завтрашній день. Тішить принаймні те, що того року я намагалась насолоджуватись кожним днем, вбирати його під шкіру та замикати в серці на маленький ключик. Мене не лишало передчуття чогось чорного, поганого та змін. Зміни лякали мене весь час.
Що ж, найбільші страхи (змін та за життя партнера) тільки загострились. Але подивимось, в якій точці я буду наступного року.
Problem jest rozwiązany. A może jednak?
Розмова відбулась. Трохи не так я її собі уявляла звичайно, але виключення світла вносять свої корективи. Вчора обірвались на доволі неприємній ноті, але був час забратись думками та написати довжелезний текст повідомленням. Зранку партнеру дали світло і він одразу подзвонив поговорити.
Я не дуже вірю у всю цю штуку типу "П'ять мов кохання", бо в цілому проти типування людей по конкретним категоріям, але штука Я не вмію демонструвати кохання словами, тільки діями в його контексті дійсно працює. Він висвітив ті моменти, на які я не дуже звертала увагу, але саме вони для нього демонстрація його почуттів.
Складно, коли ви такі різні, але не дарма вже п'ять років разом. Єдина моя проблема в тому, що коли ми не розмовляємо більш як три дні, то в голову одразу лізуть абсолютно дурнуваті думки. Не можу дати собі з тим ради, хоч ти що роби.

Знайшла сайт з психотерапевтами, що працюють в доказових методах психотерапії. Середня ціна 1300 грн. Але розумію, що треба фіксити голову, бо в ній все дуже погано. Дуже.
Wszystko dzieje się w głowie
Все в нашій голові. Ця фраза рідко мене рятує від того, що продукує ця сама голова.
Наприклад, я вже кілька разів розірвала стосунки. Принаймні у своїй голові. Маю депресію. Теж у голові, поки не доведено зворотного. Живу найгірше життя із можливих.
Маю багато запитань. До себе. До партнера. До провидиць. Скоріш за все похід до психотерапевта неминучий, та і я сама цього хотіла б. Мабуть. Бо щось робити (а психотерапія завжди про дію) зараз мені важко. Домашні завдання, копирсання в собі… Не впевнена, що маю достатньо ресурсів.
Хоча це може всього лише в голові?

З початком блекауту і перебоїв зі світлом стосунки з партнером просто… не знаю. Сказати закінчились? Офіційно ні. Погіршились? Та й таке, вже давно це не романтичні стосунки аж ніяк. Просто тепер він дзвонить раз на тиждень, бо має тільки комп'ютер.
Мені складно. Тому що, знову ж, все в голові. І немає другої людини, з якою можна поговорити стосовно цього. Хоча, навіть коли намагаюсь це виходить просто моїм монологом, що нічого не змінює.
Мені здається, що ми вже більше ніколи не побачимось.
Proszę, wystarczy
У мене тотальне безсилля. Немає сил навіть написати про все нове, що відбувалось за цей час. Черговий досвід буллінгу на роботі, новий ноутбук і досвід письма всліпу (клавіатура виключно латиницею), письменницька імпотенція…
В кінці кінців записалась на tell.me.ukr до психолога. Випав психоаналітик, але у мене настільки все «не окей» в голові, що нехай вже так. Зараз вже готова навіть віддавати гроші за терапію, якщо чесно, аби тільки краще стало.
Того року витримала без антидепресантів, але черговий мій зимовий сезон все ближче і щось мені підказує, що цього року доведеться таки знову пити ліки.