Мій колишній потрапив під обстріл та втратив ногу, друга переламана та в опіках, а його брат загинув в той самий день.
Пройшло десять днів й до мене врешті почала доходити реальність цього. Перший момент був просто шок та дереалізація. Одразу закинула всі гроші з гривневих карток на Монобанку його дружини, але на підтримку дружини його брата вже не вистачило, на жаль.

Навіть дивно, як швидко змінюється оптика сприйняття, враховуючи, що останній раз ми спілкувались ще у 2013, мабуть. Та й у стосунках були всього три місяці. Втім, у мене не так багато колишніх та й перед С. я відчувала велику провину через те, як ці стосунки закінчились. Він для мене був першим досвідом нормального, підтримуючого партнера.

Перший мій досвід, коли невимовно страшні речі трапились з відносно близькою (принаймні колись) людиною. Страшне відчуття та безвихідь. Але добре, що хоча б залишився живий…

Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.