Ну що, сьогодні мої стосунки, яким виповнилось 6 років 9 місяців і 28 днів (дякую, онлайн-калькуляторе) закінчаться. Ми не живемо разом вже 2 роки й 2 місяці, за цей час бачились двічі наживо. Мабуть, з такими вихідними даними, якщо не брати до уваги емоції та почуття, не дивно, що це мало закінчитись.
Шкода тільки, що мені довелось пережити пів року брехні, а сьогодні мені повідомлять про закоханість в іншу та відсутність почуттів до мене.
З плюсів - я цілком готова до цього. Щоправда, вночі нормально не спала практично, але то таке. З часом попустить. Як і має бути. Скоріш за все мене чекає ще довга терапія й нові проблеми, тим паче, що я дійсно кохаю цю людину. Але тягнути за ноги нікого не маю наміру, досить вже.
Ще й він ніяк не розродиться, хоча більшість всього, що він хоче сказати я попередньо знаю. Буду дуже здивована, якщо я бодай в чомусь помиляюсь, прямо ну дуже. Навіть більше - можливо це буде повна брехня, як і все, що мені навалювали стільки часу.
Не знаю, як там тепер буде у мене з довірою, мабуть, її просто більше не буде, але то й на краще, не хочу більше переживати подібний травмуючий досвід. Врятуй мене мій тривожний мозок.

Що ж, більше не писатиму тут про проблеми у стосунках. Не знаю, не можу відмахнутись від думки, що чиїсь очі до того долізуть. Які не треба. Завела окремий закритий щоденник для прямо глибоких думок і почуттів, буду там виписуватись, бо носити те все непідйомно важко.
Від постійних думок та стресу крутить живіт й неможливо розслабитись. А ще від втрати довіри. Двічі.

Сварки в стосунках - це безперечно штука, якої не уникнути, особливо коли це довгі взаємини двох пристрасних людей, кожен зі своїми психологічними проблемами та особливостями (а психологічні проблеми є у кожного, кого народили батьки).

Сьогодні причиною стала фраза "я витратив 7 років на ці стосунки", що зачепило мене дурним формулюванням. В ході суперечки вилізло дещо цікавіше - моєму партнеру ніби треба підтвердження зі сторони, аби визнати мою правоту. Хоча суть була більше навіть в тому, що от конкретно мене таке формулювання ранить. Посварились знатно, на жаль. Додало ще моє самопочуття, бо я в черговий раз чи то прихворіла, чи то отримала загострення від того, що прихворіла місяці зо два тому.

З цікавого повідомлення на мою пропозицію зідзвонитись, аби не закінчувати день на сварці:
"Кицюнь, все добре) ми раніше часто сварилися, а зараз це досить рідко буває і по дуже слабкому приводу)"
Цікаво, але мені дійсно полегшало.

Намішались груші та мухи, тому залишу собі цей запис за згадку, на подумати у психолога, так би мовити. Якщо ми до нього врешті решт доберемось.

Так шкода, що вихідний закінчується. Рідкісні миті насолоди, коли вихідні випадають на суботу та неділю. Два дні підряд, ще й коли Малий вдома.
Сьогодні було дуже ліниво - дивились з Ма новий серіал. Навіть переступила себе, аби зазирнути в щось нове. Пишаюсь собою.
Трохи почитала, до книжкового клубу непогано було б таки встигнути. Нічого, ще маю багацько часу. Залишилось його витрачати на читання.
Доречі про читання, пошукали з С. подарунок мені на новий рік. Замовлятиму його тут, бо так дешевше й простіше. Щоправда не кажу, що купуватиму зі своєї картки, адже він зможе вислати гроші тільки на українську. Зате ще трішки й зможу читати книжки на e-book'у, як дуже давно мріяла. Як чудово.

А ще та клята гикавка. Цілий день мене переслідувала й от знову почала гикати. Дурня якась з тим тілом.

Не можу зібратися та написати про все, що зараз відбувається навколо. Така собі драма-квін, що зібрала двох чуваків, що мають до мене почуття й тішу самооцінку. Знову.
Чим далі це все тягнеться, тим дивніше виглядає і тим гірше виглядаю у цьому всьому я. В принципі теж без змін, порівняно з тим, що було років… вісім тому?
Минулого разу я все розписувала, всі відчуття та емоції, копирсалась в них щоденно, тому й записи вела регулярно. А зараз намагаюсь не думати, не аналізувати зайвого, не планувати майбутнього. Буде як буде. Не одне, так інше, що переживати передчасно?

Єдине важливе, що хочеться самій собі зазначити - при зустрічі нічого не "тьохнуло", було рівно, спокійно й трохи ніяково. Ну й відчуття дому та комфорту було тільки з однією людиною.
Дарма не писала почуття, от дуже дарма. Треба надолужувати, думаю, та знову прослідковувати. Та й повертатись думками й відчуттями, хоча б якось, теж не завадить.

22.09
Відчула себе одинокою. До Ж. приїхала ще одна сестра, вони грали в настолки й оце все, тому не спілкувались особливо довго. Відчула себе трохи… не знаю, покинутою? Ну радше так, якось звикла бачити його повідомлення протягом дня, особливо коли довго не беру в руки телефон. А тут оп і немає. Таке.
Поговорили з С., його зачепила вся ця історія, яку я висвітила щодо фоток. Але каже, що все окей, він розуміє. Щасливий, бо я от ні бельмеса не розумію, якщо чесно.
Жартували жарти, але звичайно вайби від нього зовсім інші, жодного флірту та підтекстів. Сумненько.

Є всі шанси, що я залишилась без партнера. П'ять з половиною років стосунків горять останні пів року, чи тліють… Чи що вони там роблять я не знаю.
Навіть не можу слова зібрати до купи. Просто фонове відчуття, що я просто заміна торби, яку тягнути важко, а викинути не хочеться. Зрозуміло, що це тільки в моїй голові та й всіма можливостями буду шукати тому підтвердження.
Наприклад, те, що він так і не перепросив, що в черговий раз обрав пограти з друзями, а не подзвонити мені. Те, що вів діалог піздос як, двічі кидав трубку та вимкнув мобільний. Те, що зайшов в телеграм, після того, як кинула посилання на психологів, але навіть не зайшов в листування. Те, що не відповів, коли я вирішила переступити себе та передзвонити.
Для нього такі речі нічого не значать, для мене вони значать все. Він не почує цього та буде вважати, що то дурня, а я — розуміти, що мої почуття знецінюють.
У мене немає інструментів, як спонукати його дзвонити мені частіше та спілкуватись, у нього — бажання того робити.
І все це можливо відбувається тільки в моїй голові, а він все це бачить абсолютно інакше. Але у мене немає змогли донести свої думки. Останні пів року я не впізнаю свої стосунки та з кожним днем стає все гірше. І краще, судячи з усього, вже не буде.

Найстрашнішим у моєму житті зараз здається кляте відчуття, що це назавжди. Ця ненависна робота на заводі, життя з мамою в малюсінькій квартирці, шумний поляк з однаковими жартами та фразами кожної суботи у нас вдома. Стагнація. Відсутність творчої наснаги та впевненості у стабільності завтрашнього дня. Якесь особисте пекло в голові (бо ж пам'ятаємо: все, що відбувається — в голові), хоча її саму в тому впевнити ніби неможливо.

Добре, беремо той рік, те саме третє грудня. Я готувалась до гри, неймовірно нервувала і була радісно-схильована, бо вперше ми мали зібратись саме таким складом. Працювала на улюбленій роботі, через місяць почну писати сценарій до мультика, якому так і не судилось вийти. Була разом з партнером і переймалась скоріше через кредити та самореалізацію.

Все змінюється. Кожен рік дивишся назад і думаєш Тоді я й подумати не могла, що опинюсь на цій точці. Та, здається, моя найкраща точка залишилась в колишньому житті. Разом з мріями, вірою в перспективне майбутнє і щасливий завтрашній день. Тішить принаймні те, що того року я намагалась насолоджуватись кожним днем, вбирати його під шкіру та замикати в серці на маленький ключик. Мене не лишало передчуття чогось чорного, поганого та змін. Зміни лякали мене весь час.
Що ж, найбільші страхи (змін та за життя партнера) тільки загострились. Але подивимось, в якій точці я буду наступного року.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

Розмова відбулась. Трохи не так я її собі уявляла звичайно, але виключення світла вносять свої корективи. Вчора обірвались на доволі неприємній ноті, але був час забратись думками та написати довжелезний текст повідомленням. Зранку партнеру дали світло і він одразу подзвонив поговорити.
Я не дуже вірю у всю цю штуку типу "П'ять мов кохання", бо в цілому проти типування людей по конкретним категоріям, але штука Я не вмію демонструвати кохання словами, тільки діями в його контексті дійсно працює. Він висвітив ті моменти, на які я не дуже звертала увагу, але саме вони для нього демонстрація його почуттів.
Складно, коли ви такі різні, але не дарма вже п'ять років разом. Єдина моя проблема в тому, що коли ми не розмовляємо більш як три дні, то в голову одразу лізуть абсолютно дурнуваті думки. Не можу дати собі з тим ради, хоч ти що роби.

Знайшла сайт з психотерапевтами, що працюють в доказових методах психотерапії. Середня ціна 1300 грн. Але розумію, що треба фіксити голову, бо в ній все дуже погано. Дуже.

Все в нашій голові. Ця фраза рідко мене рятує від того, що продукує ця сама голова.
Наприклад, я вже кілька разів розірвала стосунки. Принаймні у своїй голові. Маю депресію. Теж у голові, поки не доведено зворотного. Живу найгірше життя із можливих.
Маю багато запитань. До себе. До партнера. До провидиць. Скоріш за все похід до психотерапевта неминучий, та і я сама цього хотіла б. Мабуть. Бо щось робити (а психотерапія завжди про дію) зараз мені важко. Домашні завдання, копирсання в собі… Не впевнена, що маю достатньо ресурсів.
Хоча це може всього лише в голові?

З початком блекауту і перебоїв зі світлом стосунки з партнером просто… не знаю. Сказати закінчились? Офіційно ні. Погіршились? Та й таке, вже давно це не романтичні стосунки аж ніяк. Просто тепер він дзвонить раз на тиждень, бо має тільки комп'ютер.
Мені складно. Тому що, знову ж, все в голові. І немає другої людини, з якою можна поговорити стосовно цього. Хоча, навіть коли намагаюсь це виходить просто моїм монологом, що нічого не змінює.
Мені здається, що ми вже більше ніколи не побачимось.

То що, тепер я знову безробітна, доброго вечора. В принципі це сталось ще в понеділок, але якесь розуміння (і загони на цей рахунок, ага) стартує саме відсьогодні.
Я фізично не встигаю робити норму, тому це було очікувано. Але крім мене звільнили й дівчину, з якою ми добре ладнали і яка ту саму норму робила дійсно добре. Можливо вони набирали людей виключно для того, аби в сезон наробити гарні об'єми.
Добре те, що ми поки не орендуємо квартиру, а живемо… ну, якось. Погано, що наступного місяця треба вже домовлятись за оренду, а зарплатні можливо не буде. Хоча може я зовсім скоро щось знайду, але не впевнена. Коротше, ситуація знову близька до дупи.

Крім того питання відносин знову підіймалося. Розмовляли декілька годин. Мене не влаштовує, що партнер максимально відірваний від реальності (в моєму розумінні, бо моя психіка працює інакше) та взагалі в моїй голові близький до малороса (принаймні "аполітичністю"), а його – моя «агресивна пропаганда». Були деякі й інші проблеми, але я насправді не впевнена, що він розуміє, як їх вирішити або просто не буде цього робити.
Якщо за два чи три роки чувак так і не пішов по лікарях через проблеми з лібідо і відсутністю регулярної ранкової ерекції, живучи зі мною разом, то навряд він це зробить, коли я в іншій країні. Хоча б до психіатра дійшов через підозру на депресію і те слава богам.
Не знаю, що вийде з цього всього і чи протримаються ці відносини ще… не знаю, кілька років? Але поки що все зовсім не радісно і викликає в мене неоднозначні емоції.

А тепер щодо теми, яка боліла мені дуже довго і сильно. Ми з партнером вирішили «перезапустити» стосунки. Звучить дивно і я певний час до цього йшла, але зрозумівши для себе декілька речей, вирішила, що це просто необхідна опція зараз.
По-перше, я реалістка і прекрасно розумію, що війна буде йти ще декілька років. В моїй голові зараз, дивлячись на всю ситуацію – три, але тут можливі колихання в будь-яку сторону.
По-друге, абсолютно очевидно, що зустрітись ці декілька років ми не зможемо. Це страшно, боляче і незрозуміло, як вкласти в голові, але тяжка правда.
По-третє, я не хочу втратити цю неймовірну людину і водночас боюсь, що за ці роки ми станемо надто іншими версіями себе.

Саме тому стан «очікуємо, поки побачимось» ми вирішили трохи змінити. Це будуть стосунки онлайн, серйозні та довгі, але тільки в такому форматі. І це накладає певні моменти, які ми разом вирішуємо.
З моїх пропозицій – функція: «Разом попити кави». Тобто кожен йде, готує собі каву, а потім сідаємо і спілкуємось на якусь актуальну для нас тему або відповідаємо на питання в дусі «36 запитань, щоб закохатись». Будемо знайомитись і знайомити один одного із новими варіаціями себе. Можливо, вони нам навіть сподобаються.

А партнер запропонував окрім сумісного перегляду серіалів через дискорд або просто обговорення після індивідуального перегляду додати деяку опцію. Разом створювати так званий лор для чогось там (нюанси пообіцяв розповісти на вихідних).

Не виключаю, що з часом ця дивна варіація стосунків буде працювати як слід і все буде хоча б відносно добре… Тому, що я втратила не тільки партнера, але й будь-яке відчуття опори, безпеки і дому.