Мій колишній потрапив під обстріл та втратив ногу, друга переламана та в опіках, а його брат загинув в той самий день.
Пройшло десять днів й до мене врешті почала доходити реальність цього. Перший момент був просто шок та дереалізація. Одразу закинула всі гроші з гривневих карток на Монобанку його дружини, але на підтримку дружини його брата вже не вистачило, на жаль.

Навіть дивно, як швидко змінюється оптика сприйняття, враховуючи, що останній раз ми спілкувались ще у 2013, мабуть. Та й у стосунках були всього три місяці. Втім, у мене не так багато колишніх та й перед С. я відчувала велику провину через те, як ці стосунки закінчились. Він для мене був першим досвідом нормального, підтримуючого партнера.

Перший мій досвід, коли невимовно страшні речі трапились з відносно близькою (принаймні колись) людиною. Страшне відчуття та безвихідь. Але добре, що хоча б залишився живий…

Є всі шанси, що я залишилась без партнера. П'ять з половиною років стосунків горять останні пів року, чи тліють… Чи що вони там роблять я не знаю.
Навіть не можу слова зібрати до купи. Просто фонове відчуття, що я просто заміна торби, яку тягнути важко, а викинути не хочеться. Зрозуміло, що це тільки в моїй голові та й всіма можливостями буду шукати тому підтвердження.
Наприклад, те, що він так і не перепросив, що в черговий раз обрав пограти з друзями, а не подзвонити мені. Те, що вів діалог піздос як, двічі кидав трубку та вимкнув мобільний. Те, що зайшов в телеграм, після того, як кинула посилання на психологів, але навіть не зайшов в листування. Те, що не відповів, коли я вирішила переступити себе та передзвонити.
Для нього такі речі нічого не значать, для мене вони значать все. Він не почує цього та буде вважати, що то дурня, а я — розуміти, що мої почуття знецінюють.
У мене немає інструментів, як спонукати його дзвонити мені частіше та спілкуватись, у нього — бажання того робити.
І все це можливо відбувається тільки в моїй голові, а він все це бачить абсолютно інакше. Але у мене немає змогли донести свої думки. Останні пів року я не впізнаю свої стосунки та з кожним днем стає все гірше. І краще, судячи з усього, вже не буде.

Щорічне підбиття висновків року ще не викликало в мені хвилю суму. Рік нового досвіду. Переглянула, що писала тогоріч, хрюкнула від сміху на фразі "Було важко, місцями дуже важко", що ти тепер скажеш, Карл?
Найчастіше в підсумках я робила щось типу номінацій, але робити це з 2022 це здається мені якоюсь дивиною. Бо ж єдина номінація, яка приходить в голову стосується всього року і цензурних слів там немає.

Цей рік був надто коротким і безконечно довгим одночасно.

Січень, повний подорожей, настольних рольових і крутих моментів з друзями. Мій перший реальний крок до сценаристики, робота над мультиком, якому не судилось вийти. Зараз це сприймається під іншим кутом: відкладений січневий перехід на українську, співпраця з росіянами, пошук «хароших узьких» та інфантильність.

Лютий, найтривожніший місяць в моєму житті. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням я нормально не їла і не спала, а 24 прокинулась о другій ночі робити записи в "тривожний щоденник". Наскільки символічно, що заснути я змогла близько половини п'ятої ранку? Страшнішого часу в моєму житті ще не було.

Березень — Грудень, ніби один довгий місяць. Нескінченний місяць почуття провини, болі, невизначеності та розлуки. Місяць, що відібрав у мене себе.
Хотілося б написати, що це всього-на-всього новий етап, новий досвід, бо ж я знаю людей, яким їх вибір дався в десятки разів болючішим… Саме це кричать голоси в моїй голові. Сподіваюсь принаймні наступного року навчитись заглушати внутрішнє знецінення.

Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.

Виявляється, запорука непоганого настрою перед роботою - двотижневий лікарняний із повноцінним 8-10 годинним сном, часом для відпочинку і самотерапії та серіал Венздей. Останнє звучить дивно, та не питайте.
Насправді це скоріше нагадування собі майбутній, що відчуття це назавжди тільки в голові. Головне добре висипатися та вірити в ЗСУ, бо війна не може тривати нескінченно довго. Страшно виловлювати в голові цифри на кшталт 8 років, 10 років тощо, але це знову повертає до істини. Все у тебе в голові.
Цього тижня працюватиму з коліжанками, яких терпіти не можу. Це теж не на завжди, тож варто видихати і відповідати їм спокійно. Думка "а якщо звільнять" не допомагає зібратись купки, тож плювати. Не остання робота в Лодзі.

Часами починаю думати, що в мене біполярний розлад чи просто якась дивна вдача. От сьогодні мене ніби хитало на гойдалках від розпачу і небажання кудись виходити або щось робити аж до активності та впевненості у власних силах (хоч зараз виходь на роботу і став на місце тих двох...). Навіть майбутнє перестало здаватись таким темним, непролазним та лячним.
І що далі? А далі мене знову хитне до розпачу і впевненості вже у власній нікчемності, неспроможності та відсутності майбутнього в цілому.
Ось такі "веселі" гойдалки.
Як затриматись принаймні десь посередині? Не знаю. Пробую писати принаймні власні думки. Найсмішніше те, що такий спосіб я обирала декілька разів, коли була в дупі та потребувала… не порятунку, назвемо це допомогою. Так, потребувала допомоги. А потім ті щоденники зникали. Саммер (ще той, 10 років тому), тейсті, що теж видалився повністю.
Залишились лише окремі спогади, що можуть бути далекими від реальності. Можливо і цю сторінку очікує та сама участь. Через декілька років її видалять, а події залишаться далекими спогадами…
І знаєте що? Я буду тому безмежно щасливою.

Найстрашнішим у моєму житті зараз здається кляте відчуття, що це назавжди. Ця ненависна робота на заводі, життя з мамою в малюсінькій квартирці, шумний поляк з однаковими жартами та фразами кожної суботи у нас вдома. Стагнація. Відсутність творчої наснаги та впевненості у стабільності завтрашнього дня. Якесь особисте пекло в голові (бо ж пам'ятаємо: все, що відбувається — в голові), хоча її саму в тому впевнити ніби неможливо.

Добре, беремо той рік, те саме третє грудня. Я готувалась до гри, неймовірно нервувала і була радісно-схильована, бо вперше ми мали зібратись саме таким складом. Працювала на улюбленій роботі, через місяць почну писати сценарій до мультика, якому так і не судилось вийти. Була разом з партнером і переймалась скоріше через кредити та самореалізацію.

Все змінюється. Кожен рік дивишся назад і думаєш Тоді я й подумати не могла, що опинюсь на цій точці. Та, здається, моя найкраща точка залишилась в колишньому житті. Разом з мріями, вірою в перспективне майбутнє і щасливий завтрашній день. Тішить принаймні те, що того року я намагалась насолоджуватись кожним днем, вбирати його під шкіру та замикати в серці на маленький ключик. Мене не лишало передчуття чогось чорного, поганого та змін. Зміни лякали мене весь час.
Що ж, найбільші страхи (змін та за життя партнера) тільки загострились. Але подивимось, в якій точці я буду наступного року.

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

Розмова відбулась. Трохи не так я її собі уявляла звичайно, але виключення світла вносять свої корективи. Вчора обірвались на доволі неприємній ноті, але був час забратись думками та написати довжелезний текст повідомленням. Зранку партнеру дали світло і він одразу подзвонив поговорити.
Я не дуже вірю у всю цю штуку типу "П'ять мов кохання", бо в цілому проти типування людей по конкретним категоріям, але штука Я не вмію демонструвати кохання словами, тільки діями в його контексті дійсно працює. Він висвітив ті моменти, на які я не дуже звертала увагу, але саме вони для нього демонстрація його почуттів.
Складно, коли ви такі різні, але не дарма вже п'ять років разом. Єдина моя проблема в тому, що коли ми не розмовляємо більш як три дні, то в голову одразу лізуть абсолютно дурнуваті думки. Не можу дати собі з тим ради, хоч ти що роби.

Знайшла сайт з психотерапевтами, що працюють в доказових методах психотерапії. Середня ціна 1300 грн. Але розумію, що треба фіксити голову, бо в ній все дуже погано. Дуже.

Все в нашій голові. Ця фраза рідко мене рятує від того, що продукує ця сама голова.
Наприклад, я вже кілька разів розірвала стосунки. Принаймні у своїй голові. Маю депресію. Теж у голові, поки не доведено зворотного. Живу найгірше життя із можливих.
Маю багато запитань. До себе. До партнера. До провидиць. Скоріш за все похід до психотерапевта неминучий, та і я сама цього хотіла б. Мабуть. Бо щось робити (а психотерапія завжди про дію) зараз мені важко. Домашні завдання, копирсання в собі… Не впевнена, що маю достатньо ресурсів.
Хоча це може всього лише в голові?

З початком блекауту і перебоїв зі світлом стосунки з партнером просто… не знаю. Сказати закінчились? Офіційно ні. Погіршились? Та й таке, вже давно це не романтичні стосунки аж ніяк. Просто тепер він дзвонить раз на тиждень, бо має тільки комп'ютер.
Мені складно. Тому що, знову ж, все в голові. І немає другої людини, з якою можна поговорити стосовно цього. Хоча, навіть коли намагаюсь це виходить просто моїм монологом, що нічого не змінює.
Мені здається, що ми вже більше ніколи не побачимось.

А тепер щодо теми, яка боліла мені дуже довго і сильно. Ми з партнером вирішили «перезапустити» стосунки. Звучить дивно і я певний час до цього йшла, але зрозумівши для себе декілька речей, вирішила, що це просто необхідна опція зараз.
По-перше, я реалістка і прекрасно розумію, що війна буде йти ще декілька років. В моїй голові зараз, дивлячись на всю ситуацію – три, але тут можливі колихання в будь-яку сторону.
По-друге, абсолютно очевидно, що зустрітись ці декілька років ми не зможемо. Це страшно, боляче і незрозуміло, як вкласти в голові, але тяжка правда.
По-третє, я не хочу втратити цю неймовірну людину і водночас боюсь, що за ці роки ми станемо надто іншими версіями себе.

Саме тому стан «очікуємо, поки побачимось» ми вирішили трохи змінити. Це будуть стосунки онлайн, серйозні та довгі, але тільки в такому форматі. І це накладає певні моменти, які ми разом вирішуємо.
З моїх пропозицій – функція: «Разом попити кави». Тобто кожен йде, готує собі каву, а потім сідаємо і спілкуємось на якусь актуальну для нас тему або відповідаємо на питання в дусі «36 запитань, щоб закохатись». Будемо знайомитись і знайомити один одного із новими варіаціями себе. Можливо, вони нам навіть сподобаються.

А партнер запропонував окрім сумісного перегляду серіалів через дискорд або просто обговорення після індивідуального перегляду додати деяку опцію. Разом створювати так званий лор для чогось там (нюанси пообіцяв розповісти на вихідних).

Не виключаю, що з часом ця дивна варіація стосунків буде працювати як слід і все буде хоча б відносно добре… Тому, що я втратила не тільки партнера, але й будь-яке відчуття опори, безпеки і дому.