З новин: я працюю. На касі в пекарні, як й хотіла. В тій, в якій хотіла.
Чи складно? Однозначно. Дуже багато часу йде на це все, мінус спина, мінус можливість займатись чимсь іншим вдома, мінус купа вихідних, але це принаймні не завод.
Повторюю це кожен раз, поки що працює.
А от зі спиною треба щось робити. Після роботи відвалюється, посиджу - відвалюється, але тут на прийом я потраплю в кращому випаду через рік, навіть якщо піду до лікаря.

Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.

Часами мені тяжко спілкуватись з мамою, адже більшість тем стосується або роботи, або акцій в магазинах, або це просто перебільшено довгі діалоги на тему їжі.
Взагалі мені здається, що останнім часом їжею ми намагаємось компенсувати купу всього: замість отримання дофаміну від прогулянок, поїздок чи нового досвіду ми витрачаємо купу ресурсів на їжу. Що з тим робити чисто теоретично уявляю, але коли це стосується якоїсь практичної сторони, то тут у мене виростають лапки. Бо в мене й самої немає жодного бажання десь виходити, кудись йти, збиратись…
Складно жити разом з батьками. До того ж з якими є колосальна різниця в поглядах, зацікавленостях й… не знаю, ментальностях?
Здається, час знову починати разом дивитись серіальчик.

Дивно про це говорити, але я цілком розумію, що не встигаю за сучасним світом. Не у всьому звичайно, але ментально я вже ближче до тих, хто радше стогнатиме про морозиво за гривню та "поверніть мій 2007/2010/2012", аніж розбиратиметься з тим, що там зараз на хвилі хайпу.
Взяти навіть такий банальний приклад, як особистий щоденник в інтернеті. В моєму підлітковому віці їх вів будь-хто, кому під силу скласти більш як три думки підряд. Втім, для тих, кому не вистачало наснаги назбирати думки самостійно, завжди був "аск.фм". (Звичайно, у моєї нарцисичної світлості були обидва) Бо ж кожному щиро хотілось бути цікавим, популярним, почутим. Або просто подобався сам факт того, що твою сиру мішанину з ниття, підглянутих слів і глибоких підліткових думок хтось читає.
Зараз ця потреба сучасних людей нікуди не поділась, ба більше вона загострилась й зросла в масштабах. Тепер недостатньо просто писати щоденники та відповідати на питання подружок. З'явилась потреба в демонстрації, подекуди болючій фіксації на питанні "наскільки успішною/щасливим/розумною/гарним я виглядаю" та й бажання цікавити інших нікуди не поділось. Тепер текст відходить на задвірки, втрачає цінність перед картинкою. Навіщо читати три абзаци про внутрішні переживання, коли можна витратити 15-30 секунд на мемний тік-ток, що дасть приблизно ті ж байти інформації. Не так глибоко? Можливо, та знайдеться багато охочих посперечався, або вас просто назвуть графоманом-душнілою.
Зараз на платформах, де панує монополія текстів, практично не залишилось людей. Вони є, але кількісно їх значно менше, та й активні вони лише хвилями, як от я до прикладу. Швидкий дофамін перемагає і в наш час це цілком очікувано. Але особисто для себе я завжди залишусь тією самою графоманкою-душнілою, що сумує за мороз активними й цікавими текстовими щоденниками в інтернеті.

Моя психотерапевтка сказала вести два тижні щоденник сну, харчування, фізичної активності та настрою. Вже зараз дивлюсь і розумію, що доведеться йти до психіатра й починати новий курс антидепресантів.
З року в рік одне й те саме взимку, під новий рік. Одне й те саме.

Вже й не пам'ятаю, коли тема майбутнього чи власної кар'єри не викликала внутрішньої тривоги й розпачу. Є люди, що мають круту роботу і живуть максимально комфортне життя у фінансовій стабільності. Є ті, хто не бачить себе не на робочій спеціальності і їм цілком комфортно в тому.
А є ті, хто розуміє, що практично за 30 років життя так і не почав з себе щось представляти, але й не витримує фізичної праці. До цих останніх відношусь і я.
Не стала спеціалісткою ні в чому, не вмію працювати руками, морально не витримую більш як 8 годин праці на добу. Принцеса, яка так і не знайшла свого місця. Та й навряд зробить це, бо в цій країні достатньо своїх "принцес", тож доведеться тинятись від заводу до магазину.
Ніби всрала кращу половину свого життя й так не витягла з нього нічого корисного, окрім схильності до саморефлексії, тривожності та депресивності. Прекрасна компанія до другої половини життя.
Не хочу думати, що буде далі, бо очевидно одне: краще далі вже не буде.

Цього року у мене не виходить читати нонфікшн, ніяк не лізе. Торік у мене було прочитано доволі багато такої літератури, як на тему сценаристики й фемінізму, так і якісь більш узагальнені. З художніми тільки ніяк не складалось.
2022 же навпаки став для мене роком художніх книжок.
Таке відчуття, ніби читати щось інше просто не має сенсу. Для чого всі ті мрії, коли твоє життя може зламатись за якісь кілька годин, зруйнується вщент і тобі знову доведеться вчитися жити це життя заново.

Питання в тому, яким може бути майбутнє і чи варто витрачати час на ці всі книжки, на знання, які так тісно пов'язані з мовою. Як показало життя – треба мати якісь навички, що не пов'язані з мовою. Але в мене таких немає. І книжок на подібні теми теж немає.
Тому з головою поринаю в чуже життя, живлюсь історіями інших, нехай і вигаданих, людей та уникаю думок про реальність, про майбутнє, про те, що половина прожитого мною життя просто втратила свій сенс…