Здається, я втратила найголовніше для творчої людини - натхнення та ту іскру, що вміє перетворювати думки на щось прекрасне, магічне.
Я посіріла, стала буденною та поверхневою. Ніби болото повсякденності затягнуло мене до середини голови: все ще можу нюхати та дивитись, як це роблять інші, але власні руки та ноги давно під землею. Жодних пронизливих метафор та яскравих образів, ніяких дзвіночків над головою та метеликів у животі. Єдине, після чого з'явився ледь відчутний подих чогось "магічного" - поїздка в невеличке містечко, де ми з другом за п'ятнадцять хвилин до закриття парку ходили "ставити портал" (що може надихати більше за відбитих геймерів?) та після закриття сиділи в маленькому закутку між воротами парку та струмком, під єдиним ліхтарем. Саме там я відчула доторк чогось забутого, далекого й сіла писати опис таємничого парку, де на кожному кроці чатує щось загадкове та небезпечне. Використаю якось до гри, як з'явиться нагода.
Буквально відчуваю себе, як магічна істота, яку позбавили її сил та кинули виживати в світі людей, де жоден не грав з русалками, не збирав вранішньої роси та не ходив стежками мороку. Мабуть, саме тому я так чіпляюсь за останню ниточку, що зв'язує мене зі світом фантазій та творчості - за настільні рольові, за пошук нових людей для цього хоббі, за щось далеке, примарне, але таке жадане.