Рік тому я описувала свій топ робіт. І в той момент, як моя чергова робота виглядає на ту, що от-от закінчиться скажу про неї пару слів.

Piekarnia-cukiernia Ozdowscy
В цілому не найгірше місце, здебільшого завдяки графіку та віддаленості від дому(що з лютого зміниться, матір його в корито), а також терпимому колективу, за правилами якого я навчилась грати. Так, я не найкраща людина у світі, але не те щоб сильно шкода.
Тож, найгірше тут - тупориле керівництво, яке не тільки не бере на себе жодної відповідальності принаймні за щось, але й відверто аб'юзить працівників. Маніпуляції умовою, газлайтинг та відношення, як до тупішого створіння змушують моє око сіпатись абсолютно не метафорично. Наскільки б це не була "в цілому ок" робота, але таке відношення - то щось за гранню розуміння для мене.
Не знаю, як довго ще тут працюватиму, але цього хазяїна я б обходила десятою дорогою, якщо відверто.

Протягом багатьох років мене переслідують привиди минулого. Більш як сім років тому мій щоденник став, так би мовити, "надбанням громадськості". Моя найближча подруга прочитала його, принесла колишньому, він своєю чергою - іншій близькій подрузі, а я залишилась з кровоточивими ранами від огульної зради.
Боліло так сильно, що мій мозок виставив бар'єр й зараз, коли я починаю ділитись чимсь відвертим у щоденнику, просто не можу продовжити. Мені замало анонімності, здається, що я буквально на долоні та вони вже знайшли мою схованку та прочитали від палітурки до палітурки.

І от зараз, стільки років потому, у час, коли люди радше шукатимуть умовний тік-ток чи моніторити сторіс, я вирішила відновити глибоку рефлексію та описи буденності. Без остраху отримати осуд за те, що поїхала з країни, без обережних огинань моментів, які можуть вивести на те, хто я(хоча це комічно, враховуючи нік), без відчуття, що у моїй брудній білизні вже почали копирсатись.
Просто для себе, аби "зафільмувати" минуле та повернутись до нього коли-небудь згодом, коли цей текст перестане бути частиною мене і перетвориться на історію.