Цього року взяла собі читати «Ведмеже місто» та одразу за ним «Ми проти вас». Що я можу сказати: чим далі читаю Бакмана, тим менше мені подобаються його книжки.
Дивне відчуття, ніби набиваючи руку та піднімаючи все складніші теми він кожен раз менше дає собі ради з тим, що саме виходить.
Мені дуже подобались його ранні книжки. Не дивлячись на складність та глибину порушених тем, автору вдавалось їх з одного боку розкривати достатньо, аби викликати емоції та співчуття, а з іншого — не надто вдаючись до глибоко аналізу чи філософії (бо як ми бачимо далі — це в нього виходить не надто добре). І все це шляхом гумору, легкого стилю письма та колоритності персонажів, Притому свою "дозу" сліз книжки отримували без особливих потугів та надто кострубатих прийомів.
В «Тривожних людях» Бакман, як на мене, намагався триматись звичного шляху побудови книги: яскраві герої (занадто яскраві), багато гумору (забагато та місцями недоречний), легкий стиль та "поворотні повороти". І тут доречним буде вислів «що занадто, то не здраво». Забагато "бакманьських родзинок" зробили цю книгу як мінімум дивною. Принаймні особисто для мене.
Що стосується циклу про Бйорнстад, то тут автор спробував піти в протилежному напрямку й взяти курс на серйозну оповідку без гумору чи бодай якоїсь комічності. І тут, як на мене, відкрились всі ті проблеми, що так вдало маскувались: поверхневі філософські роздуми, недостатнє занурення в емоційний стан, постійне перескакування фокалів через що дуже важко спіймати потрібну хвилю та відчувати емпатію до персонажа. Та й персонажі тепер відчуваються картонками-функціями не тому, що це частина комічної складової, атому, що Бакман — майстер перегравань. Якщо у героя чи героїні переживання, то це будуть найпереживайніші переживання. Якщо трапилась ситуація, то це трагедійна трагедія з заламуванням рук, ніг та якимсь награним плачем.
Чи то я емоційно ніяк не могла зловити тонкі нитки, що залишив автор, чи то дійсно персонажі вийшли настільки пласкі, що їх банально неможливо вловити в принципі.