То що, тепер я знову безробітна, доброго вечора. В принципі це сталось ще в понеділок, але якесь розуміння (і загони на цей рахунок, ага) стартує саме відсьогодні.
Я фізично не встигаю робити норму, тому це було очікувано. Але крім мене звільнили й дівчину, з якою ми добре ладнали і яка ту саму норму робила дійсно добре. Можливо вони набирали людей виключно для того, аби в сезон наробити гарні об'єми.
Добре те, що ми поки не орендуємо квартиру, а живемо… ну, якось. Погано, що наступного місяця треба вже домовлятись за оренду, а зарплатні можливо не буде. Хоча може я зовсім скоро щось знайду, але не впевнена. Коротше, ситуація знову близька до дупи.

Крім того питання відносин знову підіймалося. Розмовляли декілька годин. Мене не влаштовує, що партнер максимально відірваний від реальності (в моєму розумінні, бо моя психіка працює інакше) та взагалі в моїй голові близький до малороса (принаймні "аполітичністю"), а його – моя «агресивна пропаганда». Були деякі й інші проблеми, але я насправді не впевнена, що він розуміє, як їх вирішити або просто не буде цього робити.
Якщо за два чи три роки чувак так і не пішов по лікарях через проблеми з лібідо і відсутністю регулярної ранкової ерекції, живучи зі мною разом, то навряд він це зробить, коли я в іншій країні. Хоча б до психіатра дійшов через підозру на депресію і те слава богам.
Не знаю, що вийде з цього всього і чи протримаються ці відносини ще… не знаю, кілька років? Але поки що все зовсім не радісно і викликає в мене неоднозначні емоції.

Місяць. Вже місяць я працюю фізично і можу сказати одне: я, бляха, на це не заточена. І тут не про «я у мами особлива квіточка», а про те, що із всіх чеснот швидкість навіть поруч зі мною не стояла.
Я. Блять. Не можу. Робити. Швидко.
Норма на моєму складі – 600 шт/день. Не уявляю, як дівчата її роблять. А тим паче – роблять більше. Мій максимум до якого змогла дійти ціною вилазок в туалет і попити – 315 шт. Я просто не можу фізично робити швидше. Ну ніяк. Ні під загрозою звільнення, ні під стресом (навпаки ще більше уповільнююсь), ні-я-к. І це проблема, бо тут особливо нікого не тримають. Ти – буквально гвинтик, який з легкістю змінюють, якщо працюєш якось не так.
І це для мене така дичина… Я звикла, що мене цінують, що входять в положення і створюють нормальні умови. Що я – людина, а не функція. Тут все абсолютно інакше. Дикість.
Сьогодні хотілось одночасно плакати, кричати й кинути все. Думка «Не витримую, я так більше не можу просто» свердлила голову весь час. Зараз емоції вщухли, але їх посмак лишився.
Не знаю, що буду робити із цим всім. Поки що хочеться удавати, що все в порядку. Хоча це взагалі не так.